Світловолосий янгол над цілющим джерелом

 Людмила була дуже вродливою. Ще з юності вона гралася почуттями своїх прихильників, як сита кицька мишкою. У будь-якій компанії намагалася бути на видноті. Кохання, що проростало першими пуп’янками радості в хлоп’ячих серцях, в’яло від дівочої зверхності. Коли до року після закінчення школи Людмила подарувала своїм батькам маленьку Лесю, багато зневажених нею раділо з того. «Догралася, бо сама вже не знала, чого їй від цього світу чекати і кого забагати», — шепотілися за її спиною.

Але були й такі, хто співчував. Поява дитини розладнала Людмилині плани щодо навчання у виші, вдалого заміжжя, збила її дівочу зухвалість. Та жінка раділа цьому маленькому янголятку. Якби ж знала, що донечка розплачуватиметься за материні гріхи…

Коли Лесі виповнилося чотири рочки, мати знайшла їй нового тата. Андрій ще юнаком палко покохав Людмилу і ось врешті привів її до свого дому за газдиню. Минуло два роки. Якось зграйка дітей ковзалася на замерзлій річці. Серед них була і шестилітня Леся. Тонкий лід не витримав. Дівчинка разом із сусідським хлопчиком по пояс опинилася в крижаній воді. Старші хлопчаки з ватаги ковзанярів допомогли вилізти невдахам з водяної купелі, завели заплаканих і мокрих додому. Нервовий стрес і холодна вода зробили свою недобру справу. Леся почала все частіше скаржитися мамі на біль у ногах. Куди вже Людмила не возила донечку, в кого не лікувала, навіть знахарки не допомагали. Леся почала накульгувати. Щодень вона все більше й більше сумувала, бо хотіла бути такою ж, як однокласники, але не могла, і від цього було так боляче та гірко.

Якось внучку прийшла провідати бабуся. Коли вже збиралася йти додому, витягла з-за пазухи книжку в сіренькій обкладинці та подала Лесі:

— Лесюню, сонечко наше, тебе може вилікувати лише щира молитва до нашого Спасителя і Матінки Божої. Візьми святе Євангеліє. Воно — твій лікар та цілитель. Читай його завжди з глибокою вірою. Ти знаєш, що за селом під Крутою горою, порослою сосновим лісом, є невеличке джерело. Воно не просте, а святе й цілюще. Та люди про нього мало знають. За моєї пам’яті щира молитва та вода з цього джерела зцілили багатьох. Кажуть, треба, коли у церквах правиться свята літургія, напившись води з джерела, щиро молитися над ним і просити в Матінки Божої допомоги.

Від тих бабусиних слів у Лесиному серці зажевріла надія на одужання, а чим більше вона вчитувалася в найсвятішу Книгу християнського світу, тим більше в душі оселялася Господня благодать, тривожний неспокій уступав місце вірі. В надії збігли роки навчання. Ось і випускний скоро. Вже більше року Леся відчувала особливо шанобливе ставлення до неї однокласника — спокійного та вдумливого Василя. Він ненав’язливо завжди намагався допомогти їй, особливо з математики. Його увага викликала в дівчини двоякі почуття — співчуття гнітило, а щирість — радувала. І хоч її кульгавість була малопомітною, та вона вогнем пекла їй душу, і навіть врода, на яку задивлялося багато хлопців, не могла згасити того вогню, додати впевненості в собі. Часто Леся роздумувала: чому Василь саме їй дарує свою увагу, адже будь-яка дівчина ладна буде іти за ним на край світу? Іти, а не шкутильгати…

З ранньої весни Леся щонеділі ходила за село та щиро молилася над джерелом, притискаючи до грудей Євангеліє і маленький образок Матері Божої з Ісусиком на руках. Ось і цього весняного ранку, одягнувши святкове голубе в горошок плаття з великим білим комірцем, що так личило до її голубих очей, вона несла до джерела свою останню надію. Намагалася йти рівненько, не шкутильгати. Ставши на коліна перед джерелом, поклала на воду китицю розквітлого білого бузку, напилася чистого кришталю, вмила личко та почала молитися. Леся підбирала найщиріші слова, ковтала солоні сльози та вірила в милість Господню і зцілення. З-поміж молодих сосен вийшов Василь, спустився до джерела. На тлі довгих зелених вербових кіс, що опускалися до самої води, світловолоса, обцілована вранішнім сонцем Леся здалася йому чарівним дивом, земним янголом його мрій.

— Я знав, Лесю, що ти тут, знав, що ти і раніше сюди приходила, — тихо мовив юнак та бережно подав руку, допомагаючи дівчині зійти від води. — Я горджуся тобою, горджуся твоєю мужністю, моя люба Лесю.

Вони обоє йшли до села вузькою стежиною, тримаючись за руки.

— Я хотів би, Лесю, ось так пройти з тобою усе наше життя, відчуваючи тепло твоєї руки у своїй.

Радість наповнювала Лесине серце чи то від молитви над джерелом, чи від весни, котра буяла навкруги. Срібна стежина з краплинок щедрої роси, що бігла через луг аж до самого сонечка, яке усміхалося їм, напевно, була стежиною до їхнього щастя…

 Григорій ШЕГЕРА.

 с. Старий Олексинець Кременецького району.

 «Вільне життя плюс», №72 (15080) від 09.09.2009 р.